Джерело: ukrinform.ua
24-річний хлопець – уже ветеран, який носить у руці майже 200 осколків
Максим Салко із Житомира пішов на війну добровольцем. Магістратуру він закінчував, коли вже перебував у військовому навчальному центрі. Нині за його плечима – найгарячіші напрямки фронту, втрата побратимів і два поранення.
Після тривалого лікування та реабілітації Максим одружився, почав займатися бразильським джиу-джитсу, виграв грант на відкриття кав’ярні та планує повернутися у Збройні сили України.
Кореспондентка Укрінформу поспілкувалася з військовим про його службу, адаптацію до цивільного життя і про те, хто й що йому допомагає відновлюватися.
«У МЕНЕ БУВ ЛИШЕ ОДИН ШЛЯХ – ІТИ СЛУЖИТИ»
«Мене звати Максим Салко. Мені 24 роки. Я – ветеран», – розпочинає розмову хлопець. Він постійно усміхається, розповідаючи про себе.
– Я завжди відстоював справедливість, любив Україну, займався спортом, брав участь у молодіжних мілітарі-движухах. Тому коли почалася повномасштабна війна, у мене був лише один шлях – іти служити. Рідні розуміли, що піду в армію, питання було лише в тому, коли саме. Я з 16 років був самостійним, підробляв, прогулював школу (сміється). Сам вирішив вступати в університет, ніхто мене до цього не змушував, – говорить Максим.
Коли розпочалася повномасштабна війна, він навчався на тренера в магістратурі Житомирського державного університету ім. І. Франка. Одразу потрапити в армію йому не вдалося, тому займався волонтерством. Невдовзі Максим таки домігся свого і підписав трирічний контракт із ЗСУ. Згадує, що закінчував магістратуру, перебуваючи вже в навчальному центрі у Десні.
Хлопець хотів потрапити в артилерію, але спочатку став оператором ПЗРК, а згодом – розвідником. Пройшов фахову підготовку в Україні, навчання у Великій Британії, бойове злагодження в Польщі, а потім ще й сержантські курси у Великій Британії. Максим зауважує, що за кордоном дають хорошу фізичну та психологічну підготовку, а от до умов сучасної війни найкраще готують українські інструктори, які самі її пройшли.
– Коли йшов на війну, я її дещо романтизував. Узагалі я песиміст, тому не дуже розчарувався в тому, що бачив в армії, бо готувався до ще гіршого. Було розчарування через радянські підходи деяких офіцерів, через цивільних у прифронтових містах, серед яких були ті, що чекали на росіян, здавали їм ветеранів АТО і навіть Афганістану. У Житомирі та інших мирних містах мені було важко, коли бачив байдужість людей. Я пішов на війну дитиною, а повернувся вже чоловіком. Війна – це бруд, кров та смерть, і там немає чого романтизувати, – ділиться ветеран.
ІЗ ПОРАНЕННЯМ ВІДБИВАВ ВОРОЖІ ШТУРМИ
Максим потрапив у 26 артилерійську бригаду ім. генерала-хорунжого Романа Дашкевича, але згодом його перевели в 44 окрему механізовану бригаду. Саме з нею він і вирушив на фронт у 2023 році. Служив у батальйоні, командиром якого був досвідчений військовослужбовець Олексій Шелудько.
Батальйон виконував завдання у Вугледарі та на Луганщині – поблизу Сватового, у Новоселівському та в Серебрянському лісі. Хлопець згадує важкі бої і втрати. За його словами, великим потрясінням для батальйону стала загибель командира. Олексій Шелудько поїхав у розвідку на бронетехніці й потрапив під мінометний обстріл. Він накрив собою люк, під яким перебували троє офіцерів, і загинув, урятувавши їхні життя.
– У мене на фронті не було паніки. Я служив із добре підготовленими хлопцями і знав їхні можливості, а вони – мої, – говорить співрозмовник.
Першого поранення Максим зазнав у вересні 2023 року. У той день його група, яка перебувала в районі Новоселівського, відбила вісім ворожих штурмів. Він якраз змінився з нічного чергування і ліг відпочити, коли росіяни обстріляли позицію українських військових із СПГ.
– Відчув, як щось стукнуло мене по руці. Розплющив очі, щоб глянути, чи все нормально з моїм товаришем Максимом. Ми разом навчалися в університеті й разом пішли в ЗСУ. Він був у порядку, тож я вирішив далі спати. У якийсь момент Макс до мене підповз, розбудив, і я побачив, що весь у крові. Осколки влучили мені в ліву руку, грудину, пробили артерію, була велика крововтрата. Макс мене перебинтував, і весь день я ще відстрілювався, попри те що кров не зупинялася, – пригадує ті події Салко.
Він зміг вийти з позиції лише ввечері. До пункту збору поранених його супроводжував досвідчений побратим. Хлопець каже, що ще й надавав допомогу іншим військовослужбовцям зі складнішими пораненнями, поки очікував на евакуацію. Далі – стабпункт і лікування, а згодом – навчання на оператора БПЛА.
Після курсів заїхав на кілька днів у Житомир. Там зустрів свого приятеля Максима, який теж був поранений, і вже разом вони знову вирушили на Луганщину.
Максим Салко мав звання солдата, а після поранення йому присвоїли молодшого сержанта.
У РУЦІ ЗАЛИШИЛОСЯ МАЙЖЕ 200 ОСКОЛКІВ
Через місяць після першого поранення Максим зазнав і другого. Він тоді виконував бойове завдання зі своїм університетським товаришем.
Росіяни випустили по посадці, де вони перебували, близько 20 мін. Хлопці намагалися якось прикритися й побігли до місця з меншою кількістю дерев, аби їхні уламки не завдали їм шкоди. На щастя, багато мін не розірвалися, бо впали в землю – через постійні обстріли вона була як перекопана.
– Осколок застряг у моїй правій руці, зламавши плече, лікоть і кисть. Інші потрапили в коліно, шию, пробили легеню. У Макса були поранені руки, ноги та голова. Він мені наклав два турнікети. У той момент найгіршим був біль від турнікета, який стискав мою розтрощену кістку. Після того я ще пройшов метрів 400, кличучи наших побратимів. Нікого не знайшов, тому повернувся до друга, і тоді ще один осколок влучив мені у праве стегно. На щастя, Максима помітив військовослужбовець, який тепер, на жаль, уже загинув, і викликав по рації наших хлопців. Над нам кружляв дрон, але я вже про нього не думав, бо головне, що ми були живі. Коли побратими забрали нас у бліндаж, я вже почав непритомніти, але ще знайшов сили закурити й випити води, – розповідає Максим.
Побратими розрізали рукав його кітеля, й він побачив свою руку. Тоді думав, що її ампутують. Та лікарям вдалося зберегти кінцівку. Максим лікувався у Харкові, Києві та Житомирі. Переніс сім операцій, тривалий час ходив із апаратом Ілізарова, а апарат зовнішньої фіксації супроводжував його майже рік. Рука погано гоїлася і постійно боліла. Хлопець жив на знеболювальних і в якийсь момент навіть пошкодував, що руку не ампутували.
Каже, що йому дуже допоміг ортопед-травматолог Житомирської обласної клінічної лікарні ім. О.Ф. Гербачевського Володимир Грицишен. Після його операції стало краще, хоча в руці Максима досі лишається майже дві сотні осколків. Він говорить, що тепер права рука слухається його, як погана дитина батьків. Лікарі пропонують йому ще операції, але гарантії, що вони повністю відновлять функціональність кінцівки, не дають.
Ветеран ділиться, що розробляти праву руку йому неабияк допоміг джойстик ігрової приставки. Після того він почав займатися зі штангою і заново навчився писати.
ДЖИУ-ДЖИТСУ ДОПОМАГАЄ ЗНОВУ ВІДЧУТИ СЕБЕ СИЛЬНИМ
Кілька місяців тому Максим пройшов безкоштовний курс реабілітації у приватній клініці. На нього його скерував вертебролог та ортопед-травматолог Іван Ковальчук із Житомира, який неодноразово лікував хлопцеві спину. Коли ветерану стало краще, лікар запропонував йому зайнятися бразильським джиу-джитсу в клубі, де паралельно працює тренером.
– Я прийшов у клуб і на першому занятті зробив розминку, а далі сидів і спостерігав. Було важко через те, що моя фізична форма не така, як на війні. На другому тренуванні я спробував поборотися, а на третьому – вже боровся. Я йду туди, щоб спілкуватися з людьми, з якими маю спільні інтереси, бо там такі ж ветерани, як я. Із частиною друзів мені немає про що говорити. Джиу-джитсу дає мені можливість знову відчувати себе сильним. Я не вірю у психологів, мені більше допомагають заняття у клубі, – розказує Максим.
Цим видом спорту він займається два місяці. Каже, джиу-джитсу допомагає йому відновлюватися та адаптуватися.
– Я тепер на етапі адаптації, і це довгий процес. Ми часто чуємо, що суспільство має підлаштовуватися під ветеранів. На мою думку, ветерани також мають підлаштовуватися під суспільство, – додає Максим.
На цьому шляху йому дуже допомагає дружина Альона та домашня улюблениця – лабрадор Мальва, яку він узяв цуценям, коли лікувався після другого поранення.
Максим планував після лікування повернутися в армію інструктором. Утім, через незворотні процеси в руці поки що відклав цей крок і додає: «Я впевнений, що повернуся в ЗСУ».
КАВ’ЯРНЯ «САЛЬВАН»
Нещодавно Максим та його дружина виграли два гранти від держави на започаткування власного бізнесу. Ветеран втілить свою мрію і відкриє кав’ярню, а його кохана займатиметься в ній кондитерською справою.
Тепер подружжя активно шукає приміщення. Максим ділиться, що кав’ярня називатиметься «Сальван» – таким був його позивний на війні. Ветеран розповідає, що його прізвище походить від козака Сальвана Радченка із Чернігівської області. Тому й обрав для свого псевдо його ім’я.
Чоловік із дружиною вже визначилися з концепцією закладу. Це буде не просто кав’ярня, а хаб для ветеранів та військовослужбовців і патріотичної молоді, там проводитимуть збори для потреб фронту і пропонуватимуть знижки захисникам.
Максим також планує на стіні кав’ярні або поруч із нею створити мурал на пам’ять про Героя України Андрія Лінійчука.
Ми вже завершуємо розмову, і в Максима починає дзвонити телефон. Випадково помічаю, що на екрані висвітлюється напис «Кохана». Це телефонує дружина. Він із теплом розказує, що вона активно займалася волонтерством, зокрема допомагала закривати потреби його підрозділу, постійно його підтримує й надихає, а нещодавно й сама збиралася долучитися до лав бригади «Азов». Вони знайомі з 2019 року, а два місяці тому одружилися.
Ветеран згадує, що коли проходив кола бюрократії після лікування, Альона завжди була поруч. Тоді, коли його права рука нестерпно боліла, дружина писала за нього всі заяви, яких вимагають офіційні процедури.
Ірина Чириця, Житомир
Фото авторки й ті, що надав Максим Салко