Джерело: berdichev.biz
У лінгвістичних колах Житомирщини тривають жваві дискусії щодо топонімічних назв, зокрема катойконімів – спеціальних термінів для позначення жителів конкретних місцевостей. Відомий краєзнавець і знавець традицій Бердичівщини Анатолій Горобчук нещодавно оприлюднив у своєму Facebook-дописі аналіз, як правильно звертатися до городян Бердичева, враховуючи норми сучасної української ономастики та народні звичаї мововжитку. За його словами, ця тема торкається не лише граматики, а й культурної ідентичності регіону, де історичні впливи формують повсякденну лексику.
Згідно з усталеними правилами українського словотвору, оптимальною формою демоніма для бердичівських жителів є “бердичівець” (чоловічий рід), “бердичівка” (жіночий), “бердичівці” (множина), а прикметник – “бердичівський”. Ця модель базується на типовому суфіксі “-ець”, який застосовується для багатьох топонімів України, підкреслюючи етнографічний і історичний контекст. Проте, як зазначає Горобчук, у самому Бердичеві ця конструкція рідко вживається в розмовній мові чи повсякденному спілкуванні, поступаючись місцем іншим варіантам через місцеві лінгвістичні традиції.
Натомість домінуючим зверненням серед локальної спільноти, мас-медіа, художньої літератури та навіть офіційних паперів став “бердичівлянин” (чоловічий), “бердичівлянка” (жіночий), “бердичівляни” (множина), з тим самим прикметником “бердичівський”. Достатньо зазирнути на вебпортал Бердичівської міськради, аби переконатися в її поширеності. Хоча фахівці класифікують цю форму як русизм – запозичення з російської моделі, яке не повністю узгоджується з українськими граматичними стандартами, – вона міцно вкоренилася в регіональному діалекті нашого міста та району. Деякі джерела пропонують компромісний варіант “бердичів’янин” для милозвучності, але Горобчук акцентує на конфлікті між нормами та реальним використанням.
Доповнюючи свої роздуми, дослідник посилається на авторитетного філолога: мова – це живий організм, формований народом як невід’ємною складовою його культурного спадку та національної самобутності, що передається через покоління. Тож, якщо громада воліє певну форму, вона набуває легітимності, незалежно від академічних приписів. У контексті української філології та ономастики, такі дискусії підкреслюють динаміку мови, де етнохороніми еволюціонують під впливом історії, міграцій і соціальних змін.
Ця тема не лише збагачує розуміння локальних мовних особливостей, а й спонукає до ширшого діалогу про збереження автентичних демонімів у містах України, балансуючи між традиціями та сучасними нормами.