Ніч, яка змінила все: перший бойовий виїзд рятувальника
Ніч проти 6 липня 2026 року. Чергова масована російська атака сколихнула Україну. У цей критичний момент житомирський рятувальник Тарас Горбатюк вперше виїхав на бойове завдання — ліквідацію наслідків ракетного удару по житловому будинку в Києві. Поки вся країна з тривогою перевіряла, чи живі близькі, Тарас та його побратими з ризиком для життя шукали тих, хто ще міг дихати під завалами.
Вартість кожного врятованого життя
“Коли приїхали на виклик — побачили, що руйнування були з дев’ятого по шостий поверх. Включилися у кисневі апарати і зайшли в під’їзд. Ми займалися першочерговим пошуком: відчиняли замкнені квартири та намагалися знайти людей, які вижили. Десь пів години попрацювали. На стресі та емоціях кисень у нас закінчився дуже швидко, бо це був перший виїзд у таких бойових умовах”, — згадує Тарас.
Його команда, разом з колегами з Києва, намагалася відчинити двері квартири на п’ятому поверсі. Міцні, надійно зачинені, вони піддалися лише після довгих зусиль. За ними відкрилася жахлива картина: зруйновані перекриття, палаючі уламки. “Вася кричить: ‘Чи є хто живий?’ І ми чуємо з ванної кімнати голос: ‘Так, є!'”, — голос Тараса тремтить.
Це було перше врятоване життя на “прильоті”. Літня жінка, дивом уціліла, лежала у ванній, захищена від удару. Її обличчя, промокше від гасіння пожежі, було виснажене, але живим. “Що я відчував — не передати словами”, — зізнається Тарас, широко розводячи руками.
Проте радість від порятунку швидко змінилася гіркотою. “Нас відкликали, ми вийшли з під’їзду й зняли апарати. І тут старший дає вказівку: ‘Беріть ноші, чорний пакет і піднімайтеся на дев’ятий поверх’. Ми вже все зрозуміли”, — розповідає рятувальник. На дев’ятому поверсі, серед руйнувань, вони працювали над вилученням тіла загиблого чоловіка. “Ми десь пів години розкопували його з-під уламків бетону, меблів та іншого сміття, а потім евакуювали тіло…”.
Тарас згадує, як поряд працювали верхолази, евакуюючи тіла ще чотирьох загиблих. “Морально дуже тисне, доганяє з часом”, — зізнається він. Йому болить думка про те, що “люди жили своїм життям, щось планували й не думали, що це може статися саме з ними”.
Кожен, хто дихає, — це перемога
Цей перший бойовий виїзд став для Тараса уроком життя. Він зрозумів, що робота рятувальника — це не лише професія, а покликання. “Так само, як хлопці на фронті зараз воюють, так само ми ліквідовуємо наслідки обстрілів у тилу. Це наша робота, яку ми несемо десь із болем, а десь із честю. Ми її обрали”.
Серед жаху та руйнувань, рятувальники неодноразово ставали свідками дивовижних врятувань, зокрема й тварин. “Ми тварин урятували дуже багато! Тільки при мені хлопці з інших загонів дістали десь п’ять котиків!”, — згадує Тарас. Його історія про врятованого кота, який вижив під завалами, де загинуло подружжя, стала символом незламності життя. “Як би важко не було, життя все одно триває, треба боротися. Кожне врятоване життя, навіть цього котика чи собаки — воно не менш важливе, ніж людське”.
Підтримку в такі моменти Тарас черпає з родини та колег. “Коли повертаюся з виїзду, перша справа — зателефонувати мамі та дівчині. А ще краще — зв’язатися по відео, щоб побачити обличчя, посміхнутися один одному. Це дуже рятує”, — ділиться він. З собою завжди має молитву, написану бабусею його дівчини, та ладанку від мами.
Його мрія — це мирне життя, де найскладніші виклики будуть пов’язані з порятунком тварин, де він зможе знімати котів з дерев, а не витягувати людей з-під завалів. “Спокійне сімейне життя з дітьми у власному домі”, — ось його найголовніше бажання.