Незламний дух: Ветерана, що подолав неможливе, надихає своїм прикладом
Від крісла до перемоги: Олег Прус повертається до повноцінного життя завдяки силі духу та батьківській любові.
Його шлях на війну був свідомим вибором. Олег Прус, відданий народу України, вирушив на фронт добровольцем. Після місяців несення служби на донецькому напрямку, доля випробувала його найважчим чином – важке поранення голови позбавило його можливості ходити. Лікарі прогнозували, що Олег ніколи більше не підведеться з інвалідного візка. Проте, сильна воля, незламна віра та глибока любов до двох своїх синів-близнюків спонукали його до неймовірного. Минули роки важкої реабілітації, і 36-річний чоловік знову ступає на ноги. Його інвалідний візок, як символ минулих труднощів, знайшов нового власника серед побратимів, яким він потрібен більше.
Шлях до Перемоги: Від поля бою до сімейного затишку
Рішення піти на війну було продиктоване не лише присягою, а й особистою трагедією. Олег ділиться, що жорстокість російських окупантів, яка торкнулася близьких йому людей, стала останньою краплею. Вбивство та зґвалтування дитини в Гостомелі, яку він знав особисто, викликали глибокий біль та обурення. “Я плакав і не міг витримати, що допустив таке, адже давав клятву на вірність народу України”, – розповідає ветеран. Маючи за плечима строкову службу, Олег не потребував додаткової підготовки і відразу долучився до Першої окремої бригади імені І. Богуна, обійнявши посаду медика-стрільця.
Незадовго до повномасштабного вторгнення, у листопаді 2021 року, Олег став батьком. Його сини-близнюки, Макар і Тимур, народилися передчасно. З початком війни, Олег відправив дружину з дітьми до безпеки в Чехію, а сам 15 березня 2022 року прибув на виконання бойових завдань у Торецьк. Він підкреслює, що його мотивацією не були гроші, адже до війни він заробляв значно більше, працюючи складальником алюмінієвих конструкцій у Литві. Повернення до Житомира та різні роботи не могли заглушити прагнення бути корисним Батьківщині.
Небезпечне Поранення та Довгий Шлях Відновлення
22 травня 2022 року, під час танкового штурму росіян під Бахмутом, Олег зазнав важкого поранення. Танковий снаряд, що вибухнув неподалік, розірвав його захисну каску та пробив голову, залишивши три уламки в лівій частині черепа. “Думаю, мене поцілував Бог”, – згадує Олег, розповідаючи, як хлопці, що його рятували, казали, що він ще відстрілювався і просив відпустити, щоб іти самому.
Його доставили до лікарні ім. І. Мечникова в Дніпрі, де лікарі вилучили уламки черепа. Видалення залишків снаряда було надто ризикованою операцією, тому його не проводили. Після двох тижнів у комі, Олег прокинувся, але лікарі констатували, що він не зможе ходити. Лише права рука зберегла функціональність. Наступні етапи лікування та реабілітації проходили у Вінниці та Житомирі. Олег самостійно наймав реабілітолога, а волонтери надавали йому тренажери для домашніх занять. “У Вінниці реабілітолог тримав мене за пояс, а я робив малесенькі кроки. Вам не передати, наскільки це було важко”, – ділиться ветеран.
Завдяки міжнародній допомозі, Олег отримав шанс на подальше лікування в Німеччині. Разом з іншими українськими захисниками зі складними пораненнями, він був доставлений до німецької клініки. “Мені здається, що космос більше вивчений, ніж моя голова”, – жартує Олег, згадуючи перші розмови з німецькими лікарями. Вони провели складну, тривалу та дорогу операцію, видаливши два уламки, а один так і залишився. На щастя, втручання було безкоштовним. Українські волонтери, яких він зустрів у Німеччині, забезпечили його необхідним одягом та надавали всебічну підтримку.
Післяопераційна реабілітація тривала понад два місяці у Швейцарії. Там, далеко від новин, Олег споглядав велич Альп, відновлюючи сили. Повернувшись додому, він зміг самостійно пересуватися. Саме тоді до нього привезли синів з Чехії. Стосунки з дружиною не склалися, і діти залишилися з батьком. “Саме вони стали моїм найбільшим стимулом”, – зізнається Олег. Він усвідомив, що його життя, врятоване під Бахмутом, тепер належить його синам. Величезну підтримку він відчуває від своїх батьків.
Згодом у дітей діагностували аутизм. Олег присвячує їм весь свій час, надаючи необхідну турботу та любов.
Стійкість та Воля до Життя
Висновок МСЕК засвідчив 75% втрати функціональності тіла, надавши Олегу другу групу інвалідності. Проте, це не зламало його, а навпаки, стимулювало до подальшої боротьби. Він регулярно проходить курси відновлення в Житомирському обласному медичному центрі вертебрології та реабілітації, а також у реабілітаційних центрах Ірпеня.
Навіть у Хорватії, під час подорожі з ветеранами, Олег навчився плавати в Адріатичному морі, долаючи обмеження однією функціонуючою рукою та ногою. “Лікарі казали, що мій мозок не зможе відновитися настільки, аби я ходив”, – говорить чоловік. “А я встав із крісла колісного. Мій девіз такий: «Якщо ти маєш один відсоток можливостей, то будуть усі сто». Удома я пересуваюся без ціпка. Коли йду вулицею, беру його, аби водії бачили, що я не можу бігти. Реабілітація дає результат. От дивіться, ціпок стоїть, а я йду. Чотири роки докладаю до цього зусилля.”
Олег опанував нові навички: навчився застібати куртку однією рукою, користуватися інклюзивною кухонною дошкою для приготування їжі. Він бере на себе частину домашніх обов’язків, допомагаючи матері.
Наразі Олег відвідує інших ветеранів, надаючи їм підтримку та спілкуючись. Він активно долучається до громадського життя, беручи участь у хвилинах мовчання на честь загиблих воїнів. Водночас, ветеран стикається з проблемами доступності транспорту та боротьбою за справедливу пенсію. Він судиться з державою, шукаючи захисту своїх прав. “Мені постійно зустрічаються добрі люди”, – ділиться Олег, згадуючи волонтерів та небайдужих громадян, які допомагають йому та його дітям.
Олег здійснив одну зі своїх мрій – купив власний будинок, де триває ремонт. Його найбільше прагнення – мати дружину та повноцінну сім’ю. Його історія – це яскраве свідчення того, що сила людського духу, любов та наполегливість здатні долати будь-які перешкоди.