Повернення Героя: Історія Олександра Канчури, що здолав російський полон
24 серпня 2024 року стало для 24-річного Олександра Канчури з Житомира не просто Днем Незалежності України, а й особистим другим днем народження. Саме цього дня, після 29 місяців пекельного перебування в російському полоні, він повернувся додому. За цей час хлопець пройшов крізь тортури, голод, холод і психологічний тиск, що мали зламати його волю. Проте, як зізнається сам Олександр, його незламність живилася вірою в Україну, Бога та мрією про повернення.
Життя після неволі: шляхи адаптації та нові горизонти
Зустріч з Олександром відбувається на сходах Державного університету «Житомирська політехніка», де він зараз працює. На перший погляд, він залишається таким же привітним та усміхненим, як і до війни. Проте, в глибині його погляду відчувається та неосяжна мудрість, яку здобувають лише пройшовши через справжні випробування. «Для мене 24 серпня – це другий день народження», – зізнається Олександр. – «Саме в День Незалежності України в 2024 році я повернувся додому після 29 місяців полону».
Першим відчуттям після повернення на рідну землю стало усвідомлення того, що Україна існує, що вона жива. Це відчуття подвоїлося, коли кожному з полонених видали синьо-жовті прапори, в які вони могли загорнутися. Емоції того дня настільки переповнювали, що Олександр не пам’ятає деталей, окрім сліз, коли йому дали телефон і він зміг набрати маму. Це був момент, коли плакали всі – і він, і батьки. Тільки тоді він дізнався, як наполегливо вони боролися за нього, поки він перебував у неволі.
Шлях воїна: від строкової служби до полону
До війни Олександр Канчура жив у селищі Любар, а згодом переїхав з батьками до Житомира. Здобув освіту будівельника, продовжив навчання у Фаховому коледжі будівництва, архітектури та дизайну. Однак, не встиг закінчити перший курс, як його покликала строкова служба. Рішення служити було свідомим – не дозволити росіянам знищити Україну. Патріотичне виховання вдома, участь у «Пласті» та заняття бойовим гопаком під керівництвом Володимира Лисюка, відомого як «козак Лис», відіграли значну роль у формуванні його світогляду.
20 березня 2022 року, коли йому було лише 19 років, підрозділ Олександра потрапив в оточення на Київщині, і він опинився в російському полоні. Його шлях пролягав через декілька місць утримання: від території Білорусі до СІЗО російського міста Новозибков, а потім – колонії у Тулі, на тимчасово окупованій Луганщині та у Владимирі.
«Нас дванадцятьох утримували в шестимісній камері», – згадує Олександр. – «Найважчим було те, що нас постійно били. Я дуже багато терпів. Був момент зневіри, коли думав, що не виживу. Щодня нам повторювали, що України немає, і якщо ми вийдемо з колонії, то повернемося в Польщу або Новоросійськ. Але я твердо вірив, що Україна є. Мене підтримували думки, що я все ж повернуся додому, і молитви, бо я віруюча людина».
Умови в полоні були нелюдськими: холодне приміщення, нестача їжі, постійні побої. Олександр, який до полону важив 87 кілограмів, повернувся додому з вагою 59 кілограмів, схуднувши майже на 30 кілограмів. Незважаючи на труднощі, він намагався зберегти зв’язок з рідними, написавши два листи, хоча дійшов лише один. Думки про батьків, про їхнє благополуччя, давали йому сили триматися.
Нарешті, настав день обміну. Олександр згадує, як його забрали з камери, а з іншого корпусу – побратима з його частини. Радість повернення змішувалася з жалем за тих, хто залишився в неволі. Їх доставили літаком до Москви, звідти автобусами – на обмін. З території Білорусі захисники прибули до Чернігівської області. «На узбіччях дороги нас зустрічали люди», – розповідає він. – «Коли ми приїхали в Україну, у мене були дуже змішані відчуття: радів, що наша держава стоїть, але й боліло від усвідомлення того, що досі триває війна».
Відновлення після полону виявилося тривалим процесом. Олександр мав проблеми з очима, зубами та ногами. Адаптація до мирного життя була непростою, вимагала терпіння та підтримки близьких. «Мене дуже підтримали батьки, які давали завдання вигуляти собаку, сходити в магазин, тож я поступово звикав до людей. У цьому процесі також неоціненною була психологічна допомога», – ділиться він.
Нині Олександр працює фахівцем із супроводу ветеранів у центрі ветеранського розвитку «Житомирської політехніки», паралельно здобуваючи вищу освіту за спеціальністю «Клінічна та реабілітаційна психологія». Він також активно долучається до проєкту «Волонтерські мандрівки», проводячи екскурсії в Карпатах та супроводжуючи ветеранів. «Гори витягнули мене з тієї ями, в якій я був після неволі. Черпаю там для себе сили. Звісно, спогади про полон залишаються. Того, що ми там пережили, неможливо забути, але я навчився з цим жити», – говорить Олександр.
Його мотивує робота, яка дозволяє заробляти і допомагати ЗСУ. Олександр мріє про створення сім’ї, і вже зустрів кохану дівчину, з якою заручився. Своїм досвідом він хоче надихнути інших ветеранів, які повертаються з неволі, радить їм не ігнорувати психологічну допомогу, спілкуватися з рідними та знайти роботу, яка дасть стимул до життя.